«Медик на нулі»

Інтерв’ю з нашею легендарною «Карамелькою» Олесею Конопелько. Штатним військовим парамедиком ТопГард із загальним бойовим досвідом майже 4 роки.

«Язавжди була запаслива— для мого власного „медпункту“ потрібна була ціла вільна машина, щоб все вмістилося. Хлопці спершу дуже обурювалися, але після того, якмилишилися без медицини, бовона згоріла через приліт— більше питань невиникало: треба машина— тобуде машина».

Олеся зпозивним «Карамелька» була бойовою медикинею, яка пройшла йслужбу вАТО, й рік віддала службі після початку повномасштабного вторгнення. Дівчина— тендітна, емоційна таяскрава— була також нестворена для війни. Але щоб почати вкладатися унеї - з2014 року їздила надонбаський «нуль» інструктором зтактичної медицини. Колиж зрозуміла, щовикладає те, щосама не ніколи неробила— пішла доброволицею унайближчий воєнкомат у2016 році.

Журналістам «Вчасно» Олеся зізнається: відтоді жодного разу непошкодувала про те, щовитратила роки наслужбу, хоча нафронті регулярно здавалося, щовона переживає свої останні секунди життя. Нині «Карамелька» звільнилася через хворобу свого 82-річного батька, заяким нікому доглядати. Вона пообіцяла батькам більше ніколи нейти воювати, проте вшафі йдосі тримає каску табронежилет, азсобою цілодобово носить аптечку. І зізнається: вона страшенно боїться зірватися йпоїхати досвоїх побратимів із 72-ї бригади.

«Коли тибойовий медик— тизавжди намежі. І будь-якої секунди можеш заразитися гепатитом. Серед наших медиків багато хто заразився…»

Вершина, Зайцеве, Новолуганське, Вугледар, Бахмут, Авдіївка, Волноваха— целише частковий перелік локацій, дебула Олеся. Медикиня зізнається: вона страшенно боялася обстрілів, чинекожного разу, коли по ній «лупили» прицільно— внеї підгиналися коліна йтряслися руки. Але жодного разу вона непошкодувала про те, що пішла доброволицею. Щобільше— коли намагалися снарядами стерти зземлі будинок, вякій був облаштований медпункт і лежали поранені - вона свідомо лишалася поруч, замість того, щоб вискочити вукриття.

«Коли тибойовий медик— типостійно вкрові. Вона увзутті, наруках, наобличчі, нею просочений одяг. Навіть якщо тиврукавичках— цевсе одно ризик заразитися, наприклад, гепатитом, туберкульозом тим самим. Типостійно намежі. І вмене було багато знайомих медиків, які заразилися»,— пригадує «Карамелька».

Крім інфекційної небезпеки, для тендітних медиків-жінок існує йщеодна неочевидна загроза— загубитись під час евакуації, випавши завтомобіля. Олеся пригадує, якцеледь несталося на«нулі»— її могли загубити через незачинене авто.

«Пам'ятаю, якми зі старшиною виїхали затрьома пораненими: вспину, око йголову. Мидуже швидко застрибнули вавто, бож під мінометним обстрілом, взагалі ледь знайшли хлопців! І старшина каже: «Тримайтеся», бокацапи почали вираховувати траєкторію, щоб понас поцілити. Нущож, митримаємось… Але миневстигли закрити пікап, коли заплигнули внього, астаршина водить так, щоколись одного військового знудило. І отми їдемо, нас бовтає повсьому кузову, зверху— обстріл… Страшно— капець! І минамагаємось триматися, якісь анекдоти розповідаємо один одному. І наякомусь повороті ярозумію, щомене кожного разу підкидає вгору і язсовуюсь докраю. Буквально трохи— і явилечу змашини. Кричу хлопцям, щозараз випаду, боскільки мене— всього 45кг і бронежилет. І вони хапають мене забронік і тримають, амене ажвгору підкидає!

І тут понас прилітає уламок. машина різко зупиняється— і все, не їде! Янезнаю, чиживий водій, щомені робити? І починаю хаотично думати? мизараз десь насередині дороги. Куди швидше— назад, звідки мизабрали хлопців, чидобази? Умене мільйон думок. явже себе картаю, щовмене топографічний кретинізм, бо яйне запам’ятовувала, щомипроїжджали. І думаю: ахлопців мені яктягать? Усі поранені, лишать неможна. Топоодному витягти змашини йвкласти десь поблизу. чи бігти зними добази, теж поодному?! І раптом машина заводиться йми їдемо. Ятака щаслива була… Якпотім з’ясувалося, під час обстрілу міна зайшла вземлю йвибухнула під нашими колесами. Шини, звісно, розірвало, водія контузило, але мидоїхали",— пригадує «Карамель».

«Я ніколи нечекала, поки хлопці зі своїми проблемами дійдуть домене— завжди йшла перша»

Олеся зауважує: на війні бойовому медику замало бути просто «на місці» чиевакуйовувати поранених. Для того, аби зберегти життя побратимів, часто доводиться їх опікати: регулярно перевіряти аптечки, розпитувати (або навіть робити обхід) про хвороби— якхронічні, так і запальні процеси. І щобільше— моніторити процес прийому ліків.

«Умене завжди все було насерйозному контролі. По-перше, ябула дуже запаслива, тому вмене було медицини стільки, щоянею ділилася і з іншими ротами ймедиками. Унас навіть були такі обміни: чого немає вмене— яобміняю нащось в іншого бойового медика. І для всіх ящиків із ліками мені потрібна була ціла вільна машина. Хлопці спершу були дуже незадоволені, щоодна машина «виведена» суто для таких речей. Але коли сталося так, що під час прильоту згоріла вся наша медицина йунас були тільки залишки— зрозуміли, якцеважливо. Після цього питань невиникало, бовони зрозуміли важливість усіх тих запасів мого «медпункту». Тим паче умене були не тільки ті ліки, які треба поармійських справах, а й ті, які потрібні були особисто хлопцям. Наприклад, язнаю, щоупобратима якісь проблеми зі здоров’ям чиякась хвороба, читовисипи або псоріаз, а він невстигає купити ліки чивнього їх лишилося мало— то я, бувало, засвої кошти їх купляла.

І я ніколи нечекала, поки звернуться домене якдомедика— я відразу підходила перша, щобтам небуло— чипалець порізав, чиотруївся, чивисип якийсь з’явився",— пригадує Олеся.

Як жінкам доводиться виборювати своє місце вармії серед чоловіків, хоч вони тут вкрай потрібні

Заостанні два роки кількість жінок уЗбройних силах України, порівняно з2021 роком, збільшилася на40%, повідомило Міністерство оборони 16 жовтня. Насьогодні вармії несе службу близько 43 тисяч військовослужбовиць. Однак «Карамелька» зізнається: і зараз, уцивільному житті, йколи була військовою— постійно зустрічається зтим, що дівчатам доводиться виборювати своє місце— і навіть не«під сонцем». Часто стосується навіть крайнощів— наприклад, ставлення лікарів до жінок уформі.

«Приклад із життя: коли явоювала, здоров’я дуже підірвала. Звісно, що ні про який регулярний цикл мова йнейде— типостійно настресі, втебе може бути кілька критичних „циклів“ на місяць або взагалі 2−3 місяці їх небуде. І вякийсь момент умене почалося таке запалення, хронічні проблеми йпо„жіночому“, і зі спиною. Зусім цим набором болячок довелося лягати в лікарню. І дохлопців, які лікувалися, питань невиникало— „герой“, „лікується, бідолашний, бовоює йзахищає нас“. Цеправильно, звісно. Але мені медики постійно казали: „Тащоти ниєш? Онхлопці накаталці!“. І янерозуміла: для того, щоб мене сприймали якпацієнтку, ане ніби яприїхала накурорт, мені треба було отримати поранення? Домене справді було ставлення, ніби яприїхала відпочити від війни. І навіть улавах ЗСУ яхоч і була зхлопцями на рівні, але часто доводилося боротися здумкою, щояможу бути максимум діловодом. Мені доводилося вигризати свої поїздки на„нуль“, боспершу нехотіли пускати»,— пригадує Олеся.

Умаршрутках, засловами медикині, ситуація тасама— якщо посвідчення УБД показують чоловіки— їх мовчки пропускають усалон. Однак якщо цежробить дівчина— починається обговорення у їїж присутності.

«Коли вгромадському транспорті чоловіки показують посвідчення— їм некажуть нічого, бобояться отримати пообличчю. Якщож япоказую посвідчення— томені неодноразово навіть вочі казали: „Митебе туди непосилали“. Вдома, умоєму містечку, мені теж казали: „Це тільки твій вибір, сама захотіла“. Тому таке ставлення до жінок було завжди. Хоча, якщо порівнювати часто АТО/ООС і період повномасштабного вторгнення— тоставлення стало кращим, бозараз воює значно більше жінок. Хоча навіть умоєму селищі, звідки яродом, мене як військовослужбовицю непомічали. Хоча яперша пішла зусього району нафронт. Так і живемо: хлопці - герої, Лесю— туди непосилали. Хоча янепретендую наякесь визнання, головне— щопро мене думає командир і побратими»,— знизує плечима «Карамелька».

І додає: вона розуміє, що фізично жінки слабші за більшість чоловіків. Але зкимось сили можуть бути йоднакові.

«Наша, жіноча, перевага— втому, щоколи чоловіки вже всі варіанти якогось завдання переміряли йвперлись у„стіну“, миможемо підказати інакший вихід. Наш мозок просто працює дещо в іншому векторі»,— каже медикиня.

«Чому язмогла, ахтось, тим паче чоловіки— ні?»

Зараз, засловами Олесі, уже можна почути знецінення того, щоробили воїни вАТО/ООС. Один зі знайомих жінки відверто їй заявив: те, щовона була медикинею з2016 по2019 рік— нічого неозначає, оскільки вона «небачила справжніх боїв».

«Мені знайомий так і сказав: „Ой, тащоти там із того 14-го року робила йбачила? Щовитам утому АТО воювали? От я— воював!“. А він просто місяць вокопі посидів— і все, воїн. І такі міряння настільки безглузді, але вони вже зустрічаються. Хоча навіщо? Війна почалася у2014 році. І вже тоді були бої, загиблі, поранені. Діти лишалися без батьків і матерів, бо ті гинули на війні - щеколи цей мій знайомий навіть недумав нанеї йти»,— обурюється бойовий медик.

«Карамелька» додає: зчасом вармії опиниться переважна більшість українців. І доцього слід готуватися вже зараз— принаймні тим, хто досі невлавах ЗСУ.

«Намою думку, вармію потрібно йти й жінкам, і чоловікам. Але нам, дівчатам. відразу треба бути готовими дореальних умов: відсутності зручності. ночівлі часто всирому окопі, дохолодів. потенційних проблем зі здоров’ям, які обов’язково виникнуть— щонайменше зі спиною та„по жіночому“. Якщо увас немає маленьких дітей і виможете бути корисні вармії - йдіть. Ащодо чоловіків— тотут питання нестоїть: вони повинні йти воювати. Тому щохлопцям і так важко бути постійно під обстрілами, без вихідних чи відпочинку. Ащеважче— розуміти, що їх ніхто нехоче міняти. І вони жодного разу, зпочатку вторгнення, небули на відпочинку. Цеважко йстрашно»,— каже бойова медикиня.

Олеся зауважує: на її думку, жінок вармії вже можна поважати— щонайменше зате, щовони добровільно пішли воювати. Натомість велика частина чоловіків— мобілізовані, адеякі - служать ледь не під примусом.

«Зараз війна торкнулася всіх. Раніше, доповномасштабного вторгнення, яказала: «Тимене зрозумієш, чому я пішла служити, коли війна тебе торкнеться». Тепер некажу, боукогось рідні служать, хтось уже втратив на війні, щевкогось хтось вокупації. Але коли яйшла у2016 на війну— ябоялася, щоб мої рідні небачили того, щобачилая. Цебуло найбільшою мотивацією.

Зараз япросто намагаюся незвертати увагу назвинувачення чизакиди в бік військових— втомилася від цього. Янавіть незасуджую чоловіків навулиці, щовони нейдуть нафронт, бояне знаю: може, він вдівець, чиунього п’ятеро дітей? Чи він хворий, абож його рідна людина з сім'ї загинула на війні? Але мене дратують молоді здорові хлопці, які нейдуть нафронт, недонатять, зате супер-пупер патріотичні, викрикують ці гасла… Нуяким тибоком доперемоги? Якщо невоюєш— тодопомагай максимально: інформаційно. фінансово… Бозрештою всі мибудемо там (нафронті), війна закінчиться нескоро. Але, зізнатися чесно, інколи мені стає образливо: «Чому язмогла піти на війну, ати, здоровий чоловік— ні?»,— каже медикиня.